1 Не багато-хто ставайте, братти мої, учителями, знавши, що більший о́суд при́ймемо.

2 Бо багато ми всі помиляємось. Коли хто не помиляється в слові, то це муж досконалий, спроможний прибо́ркувати й усе тіло.

3 От і ко́ням вкладаєм узде́чки до ро́та, щоб корилися нам, і ми всім їхнім тілом керуємо.

4 От і кораблі, хоч які величезні та гнані вітра́ми жорсто́кими, проте найменшим сте́рном скеро́вуються, куди хоче стерни́чий.

5 Так само й язик, — малий член, але хва́литься ве́льми! Ось маленький огонь, а запалює величезного ліса!

6 І язик — то огонь. Як світ[3] неправости, поста́влений так поміж нашими членами, язик скверни́ть усе тіло, запалює круг життя, і сам запалюється від геєнни.

7 Бо всяка природа звірі́в і пташо́к, гадів і мо́рських потвор прибо́ркується, і прибо́ркана буде природою лю́дською,

8 та не може ніхто із людей язика вгамува́ти, — він зло безупи́нне, він повний отрути смерте́льної!

9 Ним ми благословляємо Бога й Отця, і ним проклинаєм людей, що створені на Божу подобу.

10 Із тих самих уст виходить благослове́ння й прокля́ття. Не повинно, брати́ мої, щоб так це було́!

11 Хіба з одно́го отвору виходить вода солодка й гірка́?

12 Хіба може, бра́ти мої, фіґове дерево родити оливки, або виноград — фіґи? Солодка вода не тече з солонця́.[4]

13 Хто мудрий і розумний між вами, нехай він покаже діла́ свої в ла́гідній мудрості добрим поводженням!

14 Коли ж гірку́ заздрість та сварку ви маєте в серці своєму, то не величайтесь та не говоріть неправди на правду, —

15 це не мудрість, що ніби зве́рху походить вона, але земна, тілесна та де́монська.

16 Бо де за́здрість та сварка, там бе́злад та всяка зла річ!

17 А мудрість, що зверху вона, насамперед чиста, а потім спокійна, ла́гідна, покірлива, повна милосердя та добрих пло́дів, безстороння та нелукава.

18 А плід праведности сіється творцями миру.